Мистецтво через тіло: мисткиня та арт-менеджерка Реґіна Гельвіґ-Шмід про героїнь
Автор: Норберт Райхель (Norbert Reichel), редактор журналу «Demokratischer Salon».
«Коли російська авторка Марія Степанова зазначає, що опір війні, яку Росія веде в Україні, тепер має означати “звільнення від диктатури чужої фантазії”, вона натякає на необхідність вийти з-під впливу путінського газлайтингу. Як ми знаємо, путінський режим нав'язує російським громадянам не просто якусь фантазію, а фантазію про перевернутий світ, в якому Захід ненавидить і принижує Росію, в якому Росія повинна звільнити Україну та Европу від фашизму». (Сильвія Засе, Обернення на протилежність — про субверсію як технологію влади, Берлін: Matthes & Seitz, 2023)
У цитованому есеї цюрихської славістки Сільвії Засе деконструюються стратегії неліберального, авторитарного та тоталітарного правління. Путінська Росія — це лише один із прикладів. Хоча митці не мають влади, вони мають здатність руйнувати та деконструювати тоталітарні «фантазії», про які Сильвія Засе говорить разом з Марією Степановою, і привертати увагу до ліберальної, демократичної, відкритої та справедливої «фантазії». Деякі митці самі стають героями завдяки своїй залученості, а деякі — документують героїв.
Афіша та обкладинка листівки виставки «Heldinnen / Sheroes» («Героїні»). Музей жінок у Боні.
«Heldinnen / Sheroes» («Героїні») — це назва виставки, яку в 2025 році для Бонського музею жінок підготували кураторки Маріана Піцен і Реґіна Гельвіґ-Шмід. Понад 50 мисткинь представили своє бачення сотень жінок, які боролися за демократію, свободу, справедливість, часто ризикуючи власним життям та свободою: у 1848 році, в імперії, за нацистської диктатури, в Росії, Латинській Америці, в африканських та азійських країнах. Серед них — лавреатки Нобелівської премії миру, такі як Берта фон Зутнер та Малала Юсафзай, а також лавреатка Альтернативної Нобелівської премії, засновниця medica mondiale Моніка Гавзер. Серед мисткинь — Марина Абрамович, Фірузе Ґерґен-Осулі, Ніколь Ґюнтер, Сандра дель Пілар, Pussy Riot, Ясемін Їлмаз, Жужі та багато інших.
Мисткиня з Реґенсбурґа Реґіна Гельвіґ-Шмід є засновницею та художньою керівницею donumenta. Реґенсбурґ є центром її життя, її майстерня розташована безпосередньо біля Кам'яного мосту. Щотижня вона їздить до Мюнхена, оскільки є президенткою Спілки художників, що знаходиться у Будинку мистецтв Мюнхена (Haus der Kunst München e.V.), — давнього об'єднання, заснованого ще в 1931 році. У 1948 році Спілка перейняла Будинок мистецтв від американців. Там зберігається повний архів виставок з того часу, а також кіно- та фотодокументи всіх експозицій, які можна відтворити в цифровому форматі, є повна колекція видань всіх виставкових каталогів. 23 липня 2025 року архів було передано до Головного державного архіву і тепер він нарешті доступний для громадськости, і не в останню чергу для досліджень. Реґіна Гельвіґ-Шмід є лавреаткою премії культури міста Регенсбург 2024 року та премії «Жінка Европи» від ЕРН (Европейський рух Німеччини).
Мистецький простір Східної Европи
Норберт Райхель: Я хотів би представити вас як одну з провідних експерток з мистецтва Східної та Південно-Східної Европи.
Реґіна Гельвіґ-Шмід: Я безперервно працюю в Дунайському регіоні приблизно від 1996 року. Завдяки цьому я познайомилася з багатьма митцями та мисткинями. Згодом вони стали настільки важливими для мене, що я іноді навіть хвилювалася, що не встигаю за всіма подіями на Заході. Сьогодні цього занепокоєння вже не маю. Проте останніми роками я дуже часто перебувала в культурному просторі Дунаю з його 14 країнами, який я досі вважаю одним із найзахопливіших культурних просторів нашого часу, і співпрацювала з багатьма митцями та мисткинями з цього регіону.
Н.Р.: В основному це регіони старої Каканії, аж до Дністра, Дніпра і ще далі на схід, північне узбережжя Чорного моря, включно з територіями, що колись перебували під османським або російським пануванням. Аж до Білорусі, Вірменії, Азербайджану. Можливо, я можу послатися на мої розмови з Іриною Герасимович, яка живе в Цюриху, там захистила докторську дисертацію у Сильвії Засе і, серед іншого, є кураторкою проєкту «33 книжки для іншої Білорусі».
Р.Г.-Ш.: Республіка Молдова, Україна, весь Балканський півострів. З середини 1990-х років там відбулося дуже багато змін, і не всі з яких на краще. У 1996 році, коли я вперше була в Сербії, там йшла війна. Це був жахливий і складний час, але ситуація почала стабілізуватися. Було укладено мир — Дейтонську угоду 1995 року. Це дозволило знову подорожувати цими країнами, попри всі обмеження. Мілошевича було усунуто з посади у 2000 році, а рік по тому екстрадовано до Гааги.
Але ми зосереджуємося не на політиці, а на культурі. Навіть під час війни я постійно зустрічалася з митцями та мисткинями, відвідувала їх, забезпечувала їх необхідними речами, наприклад, ліками. Спочатку я подорожувала переважно Югославією, що розпадалася. Згодом я також побувала в Румунії та у всіх придунайських країнах аж до України.
Балканські війни, а тепер і війна в Україні, формують повсякденне життя людей, повсякденне життя митців, які своїми роботами рішуче висловлюють чітку позицію щодо політичних тем, якщо вони взагалі працюють над цими темами. Їхні твори здебільшого також пов’язані з певним посланням, яке вони хочуть нам донести.
Коли я подорожувала приблизно у 2000 році, всі були дуже захоплені ідеєю якнайшвидше приєднатися до Европейського Союзу. Наприклад, Румунія. Тоді для них це було ще далекою недосяжною метою, найбільшою мрією, яка потім мала здійснитися в 2007 році. Однак не можна сказати, що сьогодні панує загальне щастя. Атмосфера змінилася. Є багато ретроградних настроїв. Однією з причин є виклики, які не можна було передбачити і спланувати.
Н.Р.: Серед сучасних викликів — позиція, яку займає міністерка культури Словаччини, яка прагне просувати певний вид словацької народної культури і більш-менш знищити все інше, навіть якщо такої словацької народної культури, ймовірно, ніколи не існувало. Схожим чином діють правопопулістські та правоекстремістські актори майже в усіх країнах ЕС. У ці рамки вписуються, зокрема, дії різних держав і партій проти руху ЛГБТ+, насамперед в Угорщині.
Р.Г.-Ш.: Також і в Сербії. Це немислимо. Несамовита гомофобія! Усі ці тенденції мене дуже лякають. Нещодавно я приймала в Реґенсбурзі митця з Сараєва, Боснії та Герцеговини, Бояна Стойчича. На відкритті виставки він сказав, що за останні десять років з Боснії та Герцеговини емігрувало мільйон людей. Це неймовірний відтік мізків, неймовірна втрата людей у цьому культурному просторі. Це доводить до відчаю не тільки тих, хто залишився. Ті, хто залишаються, — це ті, хто не може виїхати, бо не має грошей або мусить доглядати чи піклуватися про когось із родини. Як митець, ти мрієш про міжнародний успіх. Хочеться, щоб тебе сприймали як митця, робити кар’єру. Ті нечисленні установи, що є в цих країнах, не мають грошей.
Селя Камерич, Боснійська дівчина. Фото: Патриція Шмід-Фелєрер.
Мистецький простір Східної Европи на Заході
Н.Р.: Або вони зазнають фінансового краху, як це сталося в Угорщині чи Словаччині, коли до влади прийшли відповідні уряди, можливості для виставок були знищені, а музеї та галереї приведені у відповідність до курсу. Але куди ж митці можуть поїхати, якщо вони шукають іншу країну? Адже багато країн ЕС та США не такі вже й гостинні.
Р.Г.-Ш.: Країни ЕС, США та Канада, не в останню чергу Берлін, залишаються омріяними напрямками. Просто тому, що там найбільше всього відбувається, тому що митці там можуть найлегше уявити собі успіх, тому що багато їхніх колег вже досягли там успіху або принаймні великої свободи. Це вже є приводом для бажання там жити. Дехто, можливо, вже отримав запрошення на мистецьку резиденцію, має стипендію і намагається продовжити своє перебування, орендуючи житло у колеги. Але вони часто все одно зазнають невдачі, навіть якщо живуть у Берліні. Це означає, що вони не можуть там жити за рахунок своєї мистецької діяльности. Якщо нічого не виходить, вони швидко повертаються до країн, з яких виїхали з такими великими надіями.
Приблизно третина митців виїхала. Треба знати, що вони їдуть туди, де вже хтось є, де вже існує діяспора. З України, наприклад, вони їдуть переважно до Канади. Там є велика спільнота, яка їх підтримує, але рано чи пізно вона також досягає своїх меж. Там теж нелегко жити, але все ж якось приємніше, якщо вони можуть уникнути постійного політичного тиску у власній країні.
Крім того, змінилася свобода митців бути відкритими та політичними. Вони такі в Угорщині, навіть якщо це небезпечно, вони такі в Румунії, вони такі скрізь, якщо вони залишилися. Вони чітко висловлюють політичну позицію — виступають проти корупції, проти неліберальних тенденцій, проти зв’язків з Росією. Раніше вони не могли цього робити.
Ті, хто залишився, навіть в Угорщині, часто кажуть мені, що нічого особливо не змінилося, що вони продовжують жити своїм життям. Але коли вони виходять на вулицю, то стикаються з багатьма обмеженнями, які стосуються різних груп населення. Я не зовсім вірю, що вони можуть робити все, що хочуть. Завжди є таке відчуття, що вони трохи протистоять державній доктрині. Деякі пам’ятають це ще з минулого. Їм ще болючіше усвідомлювати реакційність такої тенденції.
Підтримка з Німеччини
Н.Р.: Яку підтримку надає німецька культурна політика? Наприклад, Інститути Ґете?
Р.Г.-Ш.: Останніми роками вже не надто багато, вони були обмежені та фінансово врегульовані. Усі попередні роки, починаючи від 1996, я мала велику підтримку від Інститутів Ґете. Вони були для мене важливим контактним пунктом, особливо в Будапешті, у другій половині 1990-х, під час Балканських воєн. Першим кроком завжди було поїхати туди, щоб дізнатися, що відбувається, зустрітися з митцями та мисткинями та отримати підтримку. Це дійшло навіть до того, що в Україні водій Інституту Ґете відвіз мене до митців в їхні майстерні. Я навіть могла ночувати в Інституті. Було багато підтримки. Сьогодні це майже неможливо уявити.
Н.Р.: Зовнішня культурна політика Німеччини перетворилася на трагедію. Дозволю собі нагадати про ініціятиви, наприклад, Китаю з Інститутами Конфуція або навіть Росії з досі відкритим Російським домом у Берліні. Насправді, діяльність Інститутів Ґете потрібно масово розширити. Але це вже інша історія, яку варто згадати лише побіжно.
Р.Г.-Ш.: Інститути Гете поширюють німецьку культуру в інших країнах. Це частина їхньої місії, але підхід інший, ніж той, який мала тоді наша спілка. Ми хотіли привезти митців до Німеччини, щоб поширити знання про місцеве мистецтво в Німеччині, налагоджувати обмін і контакти. Наприклад, я відвідала Молдову, приблизно у 2003 році, щоб запросити митців на фестиваль у Реґенсбурзі. Інститут Ґете має в Кишиневі лише філію, а сам інститут знаходиться в Бухаресті, але вони допомогли нам з перекладачами.
Я могла б розповісти вам безліч історій. Мережі митців, багато з яких раніше працювали в підпіллі, завжди можна було знайти, але ми мусили звертатися до міністерств культури, щоб отримати візи для митців і вони могли подорожувати. У цьому нам дуже допомагали Інститути Ґете. Впливу на саме мистецтво не було. Ми запрошували тих людей, яких вважали важливими. У той час великі інституції, фонди та ЕС постійно надавали підтримку, панувала атмосфера піднесення.
Н.Р.: А тепер?
Р.Г.-Ш.: Запрошувати людей не стає складніше, якщо ти маєш фінансові засоби, але сьогодні вже немає того піднесеного настрою. Тоді я також дуже багато співпрацювала з культурними інститутами та посольствами всіх придунайських країн у Берліні. Іноді це відбувалося через дипломатичну пошту, завдяки чому, наприклад, могли подорожувати театральні трупи. Посли завжди приходили на відкриття. Сьогодні така робота на низовому рівні стала набагато складнішою.
Політичне мистецтво — це перформативне мистецтво
Н.Р.: А як щодо змісту? Чи є якісь пріоритетні напрямки в окремих видах мистецтва? Я дуже захоплююся Pussy Riot. У 2024 році я бачив їх виставку в Мюнхені, в Будинку мистецтв. Відео «Лебедине озеро» також є частиною виставки «Героїні», яку Ви спільно з Маріаною Піцен курируєте в Бонському музеї жінок.
Р.Г.-Ш.: Pussy Riot мають важливу мету. Вони є правозахисницями з відмінними сміливими ідеями та впливом. Я ще пам’ятаю акцію «Война» в Санкт-Петербурзі проти війни Путіна. Вони могли виїхати з країни ще раніше, але не зробили цього. Незважаючи на всю небезпеку, мають свою позицію, висловлюють і демонструють свою думку. Вони хочуть не тільки домогтися змін у людях і політиках, але й просвітити людей, щоб ті могли приєднатися до них. У 2025 році в Лос-Анджелесі відбувся перформанс Надії Толоконнікової «Police State», в якому вона відтворює свій тюремний термін. Pussy Riot виходять за межі своїх можливостей, щоб у перформативній формі привернути увагу до речей, які вважають несправедливими, яких вони не можуть і не хочуть терпіти. Йдеться про набагато більше, ніж просто поставити позначку у виборчому бюлетені. Йдеться про фізичні зусилля, аж до ризику бути заарештованою і підданою тортурам. Героїні завжди так роблять.
Н.Р.: Перформанс «Police State» відбувся в той час, коли Доналд Трамп виводив Національну гвардію та морських піхотинців на вулиці Лос-Анджелеса. Надія Толоконнікова продовжила перформанс у закритому музеї. Це публікували в британській газеті Guardian. У Німеччині газета Zeit опублікувала інтерв’ю з Надією Толоконніковою про цей перформанс. Зокрема, вона сказала: «З великою командою Pussy Riot із двадцяти людей я також була на великій демонстрації “No Kings” минулої суботи, всі в чорному одязі, з нашими лижними масками на обличчі. Ми несли великий транспарант із написом: “It’s Beginning to Look a Lot Like Russia” (Починає дуже нагадувати Росію)». За її словами, напис був натхненний піснею Бінґа Кросбі «It’s beginning to Look Like Christmas». Сучасні США нагадують їй Росію 2012 року. Але є й інші, хто думає і діє так само.
Р.Г.-Ш.: Ми також можемо згадати організацію «Femen», яка також проводить відкриті акції протесту, використовуючи свої тіла, оголюючи верхню частину тіла, розмальовану гаслами, щоб привернути увагу до своїх вимог. Таких груп не так і багато, але є декілька, наприклад, заснована в Ізраїлі «Women in Black» («Жінки в чорному») та «Mujeres» («Жінки») в Аргентині, які виступають проти дискримінаційних указів і законів аргентинського президента. Вони не такі популярні, як Pussy Riot, які не лише проводять перформанси та демонстрації, а й документують їх, доводячи до відома широкої громадськости, зокрема, через соціяльні медії.
Н.Р.: Політичне мистецтво є в значній мірі перформативним.
Р.Г.-Ш.: Я б також так сказала. Крім того, багато чого відбувається у театрі. Я маю на увазі театр як політичну інституцію, наприклад, Театр імені Максима Горького в Берліні. Мова йде не лише про активістські перформанси та інтервенції на вулиці, на громадських площах. Так, і, звісно, про документування, як у Будинку мистецтв, щоб перформанси виходили за межі фіксації моменту і могли продовжувати свій вплив.
Н.Р.: Те, що робила «Letzte Generation» (Останнє покоління), можна було б інсценувати та спримати як мистецьку акцію. Навіть якщо самі ініціятори, ймовірно, не мали цієї думки. Вони не були митцями, а лише активістами.
Р.Г.-Ш.: У Pussy Riot все інакше. Відеоролик «Лебедине озеро» має високу художню цінність і ретельно продуманий сюжет. Для мене «Letzte Generation» не мала такого сильного послання. Це були, скоріше, школярі та студенти, як і ми раніше, коли ходили на демонстрації. Трохи через край, теж із прикладанням фізичних зусиль, але без художнього задуму. Це відбулося, і на тому все. Безсумнівно, сильне послання.
Але інша концепція та інші вимоги, привід та умови також відрізняються.
Я навіть не можу вам сказати, скільки людей зверталися до мене щодо виставки Pussy Riot у Будинку мистецтв, тому що вони — на відміну від інших митців, якщо можна так сказати — безпосередньо доходять до людей, їхня образна мова досить чітка. Люди кажуть: «Скільки всього вони роблять, скільки мужности. Деякі самі не мають голосу, але потім вони це переживають!».
Н.Р.: Я вважаю, що кімнати у підвалі Будинку мистецтв на мюнхенській виставці були дуже доречними. Вони майже нагадували тюремні камери. З окремими душовими кабінами. Коли заходиш у виставкові зали, спочатку бачиш душові, одразу ліворуч, перш ніж звернути праворуч у коридор, з якого можна було потрапити до різних камер, де можна було познайомитися з акціями Pussy Riot. Душові не були частиною виставки, але в якийсь спосіб все ж таки були, особливо коли бачиш звіти та фотографії, на яких група документувала свій час у в'язниці після виступу в Храмі Христа Спасителя в Москві.
Р.Г.-Ш.: Вони були схожі на тюремні камери. Це були бункерні приміщення. Будинок мистецтв є однією з трьох будівель, які спроєктував улюблений архітектор Гітлера Пауль Людвіґ Трост: Бункер Фюрера (зараз Вища школа музики), Адміністративна будівля (зараз Центральний інститут історії мистецтв) та Будинок мистецтв. Вони мають майже однакове планування, однакові дверні ручки, однакові підлоги. Будинок мистецтв був єдиним, який не зазнав пошкоджень від бомбардувань. Бункери також не були зруйновані. Це були окремі камери, оскільки там, ймовірно, мали розміщувати особливо важливих людей, це не були масові приміщення, які ми знаємо як свого роду підземні паркінги в інших містах.
Героїні
Н.Р.: За якими критеріями Ви обирали мисткинь, яких показуєте на виставці «Героїні»?
Р.Г.-Ш.: Моє завдання на виставці «Heldinnen/Sheroes» полягало в кураторстві мисткинь зі Східної Европи.
Критерії, які визначають героїнь — це мужність, самовідданість, доброчесність, витривалість, рішучість та натхнення.
Мені хотілося показати ті мистецькі позиції, які працюють документально та перформативно, які можна класифікувати географічно та історично. А також показати, по можливості, всі вікові групи.
Іноді або майже завжди чітка межа між темою героїнь у творі та героїнею як такою стирається.
Н.Р.: Надзвичайно вражає підхід, що ми бачимо у фотографіях Євгенії Бєлорусець, на яких зображені шахтарки у Лисичанську (Луганська область), які взяли на себе роботу в шахтах, оскільки їхні чоловіки мусили воювати на фронті проти російських загарбників.
Р.Г.-Ш.: Ця документація також показує фізичну працю жінок. Я знаю цю мисткиню ще з Майдану. Як активістка вона завжди займалась фотодокументуванням порушень прав людини. Особливо я пам'ятаю документування ромської громади. Одного разу в Києві за одну ніч бульдозери зрівняли з землею поселення ромів. Роми побудували там маленькі будинки з профнастилу та інших матеріялів. Усі ці будинки вона зафіксувала на фото.
Євгенія Бєлорусець проводила інтерв'ю в Харкові: «Перемоги переможених». У цій документальній праці, як і в Лисичанську, йшлося про життя на шахтах, життя в опорі на Донбасі. Окупація Донбасу також зачепила сім’ї. Люди на Донбасі переважно розмовляють російською мовою, у сім'ях живуть разом люди з Росії та з України. Мисткиня також хотіла показати вразливість жінок, яких вона фотографувала в пральнях. З одного боку, це опір: якщо ви заберете наших чоловіків, ми продовжимо. Йшлося ж про забезпечення міста. З другого боку, це метод війни — завжди руйнувати життєво важливі речі. Загарбники зруйнували комунікації, водопостачання. Вона також задокументувала це. Вона показує, наскільки винахідливими є люди у своєму опорі. Вона задокументувала порушення прав людини, а також примусовий призов солдатів. Мисткиня для мене також особисто є героїнею, яка постійно їздить у цей регіон і ризикує власним життям.
Н.Р.: Як з’явилася назва «Героїні»?
Р.Г.-Ш.: Коли Маріана Піцен запропонувала назву «Героїні», моєю першою думкою було, яких чоловіків-героїв я знаю. Це були бюсти та пилозбірники. (сміється) Це справді було перше, що спало мені на думку. Лавра-Софі Ренц, молода бонська мисткиня, у 2021 році зняла відеоінсталяцію «Staubfängerin» (Пилозбиральниця), в якій вона розчиняється в пилу. Зйомки відбувалися в торговому центрі в центрі Бона, який вже роками стояв порожній. І вона задіювала тіло у творчості. Це спільний напрямок у моєму кураторстві: майже всі митці використовували тіло. Це є лейтмотивом.
Так само й Ева Партум. Вона була однією з перших, хто чинив опір у комуністичній Польщі. Або ж Марина Абрамович, Шейла Камерич, Сельма Сельман, які підходили до екзистенційних меж. У Сельми Сельман ми бачимо біг через міст до виснаження. Це не просто біг, це біг до колапсу, розмовний перформанс, поки не зникне голос. Ева Партум вже в 1987 році бігала голою вулицями Варшави. Вона була і залишається до сьогодні дуже важливою жінкою для фемінізму, центральною фігурою в Польщі.
І Весна Павлович: я познайомилася з нею у 1998 році в Белграді під час війни. Зараз вона викладає в Університеті Вандербілта у США і не повернулася до Сербії після того, як виїхала звідти. Вона фотографувала акції «Women in Black». Самих «Women in Black» я зустріла у підвалах. Вони лягали на вулиці перед танками Мілошевича і виводили на вулиці багатьох людей, які були проти війни. Вони не були мисткинями. «Women in Black» були засновані в Ізраїлі у 1983 році. Я б хотіла представити їх на бонській виставці, але, на жаль, не змогла їх запросити. Однією із засновниць «Women in Black» є Ганна Сафран, яка, будучи ізраїльтянкою, також підтримувала добрі стосунки з палестинцями. На жаль, з нею тепер не вдалося зв’язатися. Стільки всього було зруйновано. «Women in Black» активні в багатьох країнах і для мене є символом героїчного опору у воєнний час.
Потрібна неймовірна сила, щоб боротися у війні, як в Україні. Нещодавно я приймала українську мисткиню Анну Звягінцеву в Реґенсбурзі. Вона створила зворушливу інсталяцію «Lampshade» (Абажур) — сцену у форматі лялькового будиночка, що показує її враження від війни. Вона продовжує жити в Києві, залишає країну лише для виставок. Не тільки жінки, які втекли від війни, думали, що скоро повернуться, а й чоловіки, які проходять військову службу, серед них і митці. Всі думали, що пробудуть на фронті недовго, але зараз вони там уже понад три роки. Наприклад, Нікіта Кадан — відомий митець, про якого вона мені розповідала. Спочатку найвідоміших не брали, але тепер це вже неможливо, всі по черзі повинні йти на фронт, щоб захищати країну. Вона шукає мову для осмислення війни, яка не є відверто політичною, працює з поетичними образами, які можуть зачіпати ще більше. Як відвідувач виставки, ви стоїте перед цією інсталяцією і можете тільки плакати. Я не думаю, що хтось може пережити це так безпосередньо, якщо тільки читає газети. Мисткині здатні передати нам своєю творчістю речі, які неможливо описати інакше, ніж за допомогою мистецтва.
Корина Гойман: Марґарет Етвуд, Макс Ернст і вагітна Барбі — догори ногами
Протистояння
Н.Р.: Безпосереднє зіткнення з невимовним? Прикладом цього є інсталяція Корини Гойман про «Оповідь служниці» Марґарет Етвуд з ляльками Барбі, яких вона ретельно деформувала та розчленувала.
Р.Г.-Ш.: Нічого настільки жахливого я ще не бачила. Я почала розбиратися з «tradwives» (традиційні дружини) лише після цього. Тільки коли знаєш цей зв’язок, можна зрозуміти цю інсталяцію.
Н.Р.: Настільки ж гнітючими та невтішними для мене були всі враження, які відвідувачі написали на великій стіні на другому поверсі виставки. На «жіночій» стороні знаходимо традиційні жіночі якости, такі як готовність допомогти, турбота, або, як сьогодні кажуть, «care», материнство. Я, звичайно, не знаю, хто це написав, можливо, підлітки зі шкільних класів?
Р.Г.-Ш.: Теж цього не знаю. Я задаюся питанням: як їх підвести до цієї теми? Цього не можна недооцінювати. Нещодавно я проводила екскурсію в Центральному інституті історії мистецтва в Мюнхені. Це дуже залежить від авдиторії. Кожна окрема людина може «спрямовувати» всю екскурсію. Серед відвідувачів є такі, які ще пам’ятають карнавали в Будинку мистецтв. З такою ремаркою вся розмова може піти в іншому напрямку. Або коли я йду на виставку з літніми жінками чи шкільними класами, часто бувають цілком очікувані реакції. Для мене мати сама по собі не є героїнею. Звісно, є матері, які ведуть героїчне життя.
Н.Р.: Не кожна мати є героїнею, але є героїні, які також є матерями.
Р.Г.-Ш.: Саме так. Я вже відчула це під час перших розмов. Завжди є тенденція говорити так, бо не знаєш, як інакше, це свого роду безпорадність у спілкуванні з мистецтвом. Це не голос народу, це голос тих, хто отримує певні враження, але не розвиває їх на основі мистецтва. Це просто питання: хто для тебе героїня? Більшості, мабуть, не спадає на думку нічого іншого, окрім мами чи бабусі.
Н.Р.: Або героїні з кіно, наприклад, Диво-жінка (Wonder Woman).
Р.Г.-Ш.: Питання містить у собі відповідь. Але що відрізняє героя від героїні? Скільки загиблих або виграних битв повинен мати герой, щоб бути «героєм»?
Н.Р.: Можливо, він стане «пилозбірником». Як свідчення його значення.
Р.Г.-Ш.: Але що насправді повинні робити жінки? Чи можуть вони взагалі стати героїнями? І до того ж у мистецтві? Чи роблять вони там щось героїчне? Або ж вони створюють щось героїчне своїм мисленням і тому стають героїнями? Звісно, те, кого я як кураторка розумію під героїнею або авторкою героїчного твору, є дуже суб’єктивним. Зрештою, це абсолютно суб’єктивний і дуже невеликий вибір. Зрозуміло, що в моєму дописі основна увага приділялася Східній Европі, зрозуміло, що це були мисткині, яких я знаю і до яких я могла звернутися безпосередньо, і які запам'яталися мені своїми творами...
На головній ілюстрації кадр з відео Pussy Riot «Лебедине озеро». Фото з виставки 2025 у Музеї жінок (Бон, Німеччина). Фото Юлії Гайнц.
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Kunst mit dem Körper: Die Künstlerin und Kunstmanagerin Regina Hellwig-Schmid über Heldinnen» в журналі «Demokratischer Salon» 25 серпня 2025 року.
Переклав Владислав Терещенко