Утеча – не утеча. Литовський кейс

Те, про що сором’язливо промовчав сайт Московського патріархату, було сьогодні опубліковано на офіційному сайті Віленсько-Литовської єпархії Моспатріархату: «Митрополит Виленский и Литовский Иннокентий обратился в Московскую Патриархию с запросом о предоставлении Православной Церкви в Литве статуса самоуправляемой Церкви.

Речь идет об особом статусе Церкви, близким к автономии. В настоящее время самоуправляемыми являются Латвийская, Эстонская и Молдавская Православные Церкви, а также Русская Православная Церковь Заграницей. Все эти Церкви самостоятельны в организации своей церковной жизни и принятии решений, сохраняя при этом каноническую связь с Московским патриархатом».

Але справа в тому, що риторика і логіка дій цього митрополита дуже нагадує те, що роблять його колеги в Україні: дистанціюються від Москви, насправді залишаючись під омофором Ґундієва. Але, оскільки перебування під Москвою токсичне, він заявляє: «Наша Церковь не московская и не российская, а литовская, все решения по ее управлению принимаются в Литве. При полном отсутствии каких-либо финансовых связей с Московским Патриархатом мы сохраняем каноническую и молитвенную связь с Матерью-Церковью и верность традициям русского православного благочестия».

Замість того, щоб прийняти рішення про відновлення історичної Київської митрополії, прийняте патріархом Константинопольським Варфоломієм, та просити виокремлення з неї нової митрополії на території Литви, митрополит Інокентій маскує залежність від Москви порожніми заявами.

Проте навіть на Москві прийняли рішення у своєму фірмовому стилі: до складу комісії, котра має розглянути статус Віленсько-Литовської єпархії, не увійшов жоден представник від литовської сторони, навіть сам митрополит Інокентій.

Дії Москви зрозумілі: бачачи, як від неї тікають єпархії в Україні, вона тишком-нишком намагається перелицюватися в Литві. Просто для того, щоб зберегти свої храми і парафії, а, відповідно, і вплив. Невже на випередження?